«Диканька – моя доля по життю і служінню» – пастор Василь  Медвідь

0

«Диканька – моя доля по життю і служінню» – пастор Василь  Медвідь

Інтерв’ю з Василем Медведем, пастором Церкви християн віри євангельської у смт Диканька, що на Полтавщині, провів наш кореспондент Геннадій Андросов.

– Почнемо здалеку: від часу твого народження…

– Мені через місяць виповнюється 43 роки. Я народився 30 вересня 1980 року в місті Острог, Рівненщина.

– І одразу щодо віри в Бога. Твої батьки були християнами?

– Коли мені було 9 років, мама увірувала і приєдналася до церкви ХВЄ в селі Вельбівно, поряд Острога. А мій батько з християнської родини, його дід був одним з організаторів церкви в Острозі в 1920-х роках.

– То, напевно, твоє насіння ще до твого народження вже поливалося рясними молитвами. А який особистий поштовх отримав для того, щоб посвятити своє життя служінню Богові?

«Диканька – моя доля по життю і служінню» – пастор Василь  Медвідь

– Я з мамою постійно відвідував церкву. Там було багато дітей і саме тоді був такий час, що Бог хрестив дітей Святим Духом. Одного разу, прийшовши до церкви, побачив, як діти сильно і голосно моляться. Це було щось неймовірне. Я тоді батьку сказав, що хочу молитися так, як вони. Потім ми мали зібрання в одній хатині, як почали молитися, то мене Бог одразу наповнив Святим Духом – я це відчуття ніколи не забуду.

– Ці молитви стали відправною точкою для твого подальшого життя і служіння Богу?

– Ніколи не розглядав інших варіантів. Бачив, як декотрі діти в міру дорослішання йдуть у світ, залишають Бога. Я ж твердо вирішив бути тільки з Богом. Навіть коли мені було дуже важко (був такий собі перехідний вік, переломні моменти життя у мої 16-17 років), тоді приходив додому, плакав, сповнявся Духом і всі питання відпадали.

Новорічну ніч 1998 року я зустрічав у Ланівцях, що на Тернопільщині, де було молитовне зібрання, з’їхалися молоді християни з кількох областей України. Служіння проходило з восьмої вечора аж до шостої ранку. Мене по-особливому тоді Бог торкнувся. Те зібрання вважаю днем свого покаяння. Я мав достатньо часу, щоб добре помолитися, виплакатися перед Богом. Улітку цього ж, 1998 року, я вступив в Заповіт з Богом через водне хрещення. Мене хрестив пресвітер Михайло Коваль.

– Які були подальші плани на життя? І чи вони здійснилися?

– Хоча був членом у сільській церкві, я більше часу проводив в Острозі, де був молодіжним керівником церкви. Тоді був гарний період піднесення молодіжного служіння. З’явилося бажання виїхати за кордон. Я все гарно і чітко спланував, заповзято вчив англійську мову. Зазвичай я не йду на ризик, а заздалегідь все продумую, визначаю наскільки ця справа доцільна і тоді вже приймаю виважене рішення.

Коли був студентом третього курсу Острозької академії, до нас додому приїхали друзі з якими ми молилися і мені було пророче слово. Було сказано, що я розпланував все життя, але Бог зруйнує мої плани, нічого з цього не вийде, а наді мною здійсниться Божа воля. Було гірко від таких слів, але я точно знав, що це сказав Бог.

Через рік після цього мої батьки переїхали на Полтавщину. Причина переїзду – хвороба моєї сестрички, лікарі порекомендували змінити місце проживання, бо не підходив клімат і біля нас близько атомна станція… Батьки буквально за три дні продали дім разом з меблями, я ж змушений був винаймати житло, доки закінчив академію.

– Яким чином потрапили саме в Диканьку?

«Диканька – моя доля по життю і служінню» – пастор Василь  Медвідь

– Спочатку батьки вибрали Полтаву, знайшли там житло, але воно їм не сподобалося. Тоді за оголошенням в газеті знайшли будинок в Диканьці в стадії будівництва. Батько дав  задаток на купівлю. Коли вони приїхали туди разом з речами, мама – в сльози. Їй не сподобалися ні дім, ні місцевість. Але вже мости були спалені. Вона змушена була дати згоду на тимчасове проживання, доки не знайдуть щось краще. Потроху всі звикли та врешті передумала шукати щось інше.

Я ціле літо провів з батьками. Ми в Диканьці відвідували баптистську церкву, і хоч поводилися дуже скромно, розуміючи деякі розбіжності у віровченні, однак нас попросили залишити церкву. Ми потім знайшли церкву ХВЄ в Полтаві, яку почали відвідувати.

– А яким чином ти осів у Диканьці?

– Я закінчив навчання в академії й був направлений на роботу в економічний відділ Дарницького вагоноремонтного заводу. Але не побачив там перспективи для подальшої праці й через місяць розрахувався. Батьки розповіли сусідці про мене, а вона – директор банку «Аваль», і вона запропонувала мені працю в банку, бо саме з’явилася вакансія. Я ж не планував залишатися в Диканьці, прийняв рішення пів року попрацювати заради стажу. За цей час познайомився у Полтавській церкві з Наташею і ми одружилися (хоч ще чотири роки поспіль я планував виїхати з Диканьки). На той час ми вже почали проводити зібрання в хаті батьків. А повноцінне богослужіння почалося з 2004 року. До нас регулярно для підтримки приїжджав з Полтави Михайло Роман, який зараз служить старшим пресвітером області.

«Диканька – моя доля по життю і служінню» – пастор Василь  Медвідь

Знаменною подією для містечка (чи швидше для церкви в Диканьці) стало п’ятиденне наметове євангелізаційне служіння спільно з лікарями. Приїхала команда лікарів-християн, які проводили безплатний огляд жителів Диканьки. Тоді багато людей прийшло у намет. І після цього до нас в церкву стали ходити дві нові людини. Відтоді буквально за рік прийшло десять нових людей.

Я працював у банку з 2003 по 2016 рік і мріяв виїхати з Диканьки за кордон – аж до 2008 року. Тому просив братів, щоб шукали когось у Диканьку на служіння. Приїжджали брати, однак не залишалися. Я ж бачив, як каялися люди, духовно народжувалися при нас, ми в них вкладали, це просто так не минається. У нас вже народився старший син Олександр. Коли вже в церкві було 25 членів, мене рукопоклали на пасторське служіння.

Ще тоді я подзвонив одній сестрі, знаючи, що через неї промовляє Бог, помолитися за мою потребу, про яку саме – я їй не казав. І було Слово, що ця дорога мені від Бога, яку мені потрібно пройти в смиренні. Зрозумів, що збулося пророцтво про те, що Бог зруйнує мої плани… Тоді вже я остаточно змирився, що Диканька – моя доля по життю і служінню. У 2008 році рукопоклали на пресвітера церкви, служіння стало ще активнішим. У 2010 році ми придбали ділянку, де у 2017-му було завершено будівництво нового Дому молитви.

– Ти відкрив реабілітаційний центр в селі Орданівка, там вже зведений модульний Дім молитви, також побудований подібний дім в Опішні. Праця розширяється. І до речі, чому відкрили ще один центр реабілітації, якщо вже такий є від нашої церкви в селі поблизу Полтави?

– Я почав відвідувати ув’язнених з 2008 року. Захопився цим служінням, перейнявся співчуттям до в’язнів, бачив, як люди звільняються і їм потрібен час для реабілітації.

«Диканька – моя доля по життю і служінню» – пастор Василь  Медвідь

– Чому саме Орданівка?

– Саме там Бог дав влаштування з придбанням дуже гарного будинку з великою земельною ділянкою під центр реабілітації. І саме там ми проводили багато євангелізацій. Ми туди їздили в дім для людей похилого віку. Отже, в Орданівці нас вже добре знали. І коли той дім закрили, я засмутився: «Боже, невже це все? Ми стільки років сюди вкладали…» Тоді тільки двох жителів цього села охрестили.

Я почав молитися і буквально за пів року Бог мене звів з Романом Мельником з Сумщини, який зі свого боку також молився за працю в ребцентрі. І тут з’явилася нагода купівлі дому в Орданівці. Так почалася праця, через цей центр вже багато реабілітантів пройшло. Я познайомився з пастором Сергієм Басом, з Волині, який з бригадою братів зводив модульні будиночки. Я побачив доцільність будівлі під Доми молитви в селах саме таких будиночків, які відносно недорогі, і брати зводять їх буквально за місяць. Сергій Бас дав згоду і ми звели ще й другий дім в Опішні. Бог влаштував все, давши потрібні фінанси від жертводавців, християн-українців із Заходу.

«Диканька – моя доля по життю і служінню» – пастор Василь  Медвідь

– Чому саме Опішня?

– Від Диканьки Опішня – найближчий великий населений пункт, там 6 тисяч населення. Коли приїжджали гості, ми їздили туди в музей гончарства. Я часто там буваю проїздом і кожного разу молився: «Боже, треба щось нам робити… В Опішні немає наших братів і сестер по вірі!» І саме тоді від місіонерської школи «Ковчег спасіння» Ростислав Шкіндер запропонував нам на практику місіонерів. Бог відкрив зелене світло. Хоч Опішня дуже непроста. Я раніше думав, що Диканька – складна, однак Опішня важча щодо євангелізації. Але потроху Бог робить працю, туди на постійне проживання переселилася багатодітна місіонерська сім’я брата Анатолія Ізотова. Тепер він там відповідальний за служіння.

– Чи ти бачиш Боже провидіння і Його милосердя?

– Постійно, щоденно. Пройшло 25 років і з того Василя, який мав амбіційні плани в молодому віці, нічого не залишилося. Це два різні Василі – перший покладався на свій розум, можливості, то другий покладається тільки на Бога та Його милосердя. Звісно, ми маємо докладати зусиль, натхненно працювати в міру сил і навіть понад силу, але надія тільки на Бога, устрій справам дає тільки Бог, покаяння дає Бог. Інколи мені щось не вдається, тобто я вкладаю, а на виході нічого нема. Я від того засмучуюся, але врешті побачив, що Господь більше зацікавлений в спасінні грішників, ніж ми. Це Божа справа. Він над усім, це Його виноградник, нива, а ми – Його працівники, Він – роботодавець. Чи ж Він не знає, як краще? Звісно, знає.

– Які твої плани тепер? Чи далеко наперед ти не забігаєш?

– У мене є стратегічний план і я молюся, щоб настав час, коли мої очі це побачать. У нашому районі є 12 сільських рад, це більші села, до яких прикріплені декілька менших. Я молюся і працюю в тому напрямку, щоби мені до кінця земного життя побачити 12 церков. Вже процес пішов, ми придбали будинок в селі Надєжда, також в селі Балясне є шестеро сестер, де регулярно відбуваються домашні богослужіння. Є плани там будувати модульний Дім молитви. Також в більшості цих селищ є віруючі люди, які приїжджають на служіння в Диканьку.

«Диканька – моя доля по життю і служінню» – пастор Василь  Медвідь

– Життя швидкоплинне, треба встигнути зробити головне. Багато християн не цілком себе реалізували в праці для Господа. Можливо рухаються не в тому напрямку. Що ти скажеш їм?

– Бачу, що життя проходить швидше, ніж планував. Тому на Боже діло треба поспішити. Події із коронавірусом, війною показали хиткість стабільності. Якщо ти розраховуєш, що через п’ять років ти будеш щось робити, то ми не знаємо, що буде завтра. Все може різко, в один день, змінитися, тому потрібно використовувати кожен день, кожну можливість, які дає Бог. Особисто по своєму житті я побачив, що в питаннях переїзду (навіть рядового члена церкви) ми повинні довіряти Богу. Це мій біль, коли бачу, як члени церков хаотично рухаються в якомусь напрямку, виїжджають з Полтавщини. А тут зараз дуже сприятливий час і можливості для євангелізаційної праці, час розповсюдження Божого царства. Я розумію, що кожен член церкви, кожна сім’я тут повинна включитися для праці в поширенні Євангелії. Кажуть, що ми не вибираємо батьків, місце і час народження. Нам Бог визначив, щоб ми народилися і жили в Україні. Якщо Бог тобі каже переїжджати в Америку, Канаду, Велику Британію, то ти там будеш корисний, ти там не загубишся, там почнеться Божий рух через тебе. Але коли ти там загубився, та ще й загубив своїх дітей для Божого царства, то ти пішов по тілу, а не по Духу Христа.

І моє побажання всім використовувати час, ресурси, можливості (все, що дає Господь) виключно для того, щоби людей вести до Христа.

– За все відповідає срібло… Сучасні місіонери кажуть: «Дайте мені кошти, житло, транспорт і тоді я буду працювати…» Слухаючи твоє свідчення, роблю висновок, що ти починав працю з нуля, не маючи матеріальної бази.

– Мені доводилося зустрічатися з такими «працівниками», які навіть суму коштів називали, за яку вони погодяться тут працювати. З такими не хочу мати справу. Я вбачаю за краще, щоб працівник на ниві Божій мав якесь допоміжне джерело доходу, невеличкий бізнес, роботу і не залежав від зовнішніх чинників, від спонсорів. Я тривалий час працював в банку, але знаю, коли ти віддаєш останні гроші, часто кредитний ліміт використовував, навіть брав продукти в магазині під запис, щоб віддати в наступну зарплату. Однак це не ставало причиною зупинки в служінні Господу.

«Диканька – моя доля по життю і служінню» – пастор Василь  Медвідь

– Дружина підтримує тебе?

– Так, дуже підтримує! Дякую Господу за неї. Дружина завжди з повним розумінням ставиться до моєї праці. Успіх праці чоловіка-служителя значно залежить від дружини. Я знаю братів, які стали служителями завдяки дружинам і знаю братів, які не стали служителями, «дякуючи» дружинам. Мій син каже, що мріє, щоб у його майбутній сім’ї були відносини такі ж, як у мене з дружиною.

– Отже, на першому місці в праці на ниві Божій все ж довіра Йому, а потім Бог дасть все необхідне?

– Однозначно. Бачу, коли є Боже благословіння в тій справі, яку ти робиш, і в тебе є чітке розуміння, що треба робити Боже діло, то Бог влаштує все необхідне. Людина, яка служить, повинна довіряти своє фінансування Богу. У мене також був період випробування, коли мені пропонували їхати на заробітки, однак я стримався, і Бог дав вихід.

– Чи може служитель залишати церкву на тривалий час?

«Диканька – моя доля по життю і служінню» – пастор Василь  Медвідь

– Це залежить від стану церкви. Чи є ті, хто можуть на час відсутності служителя замінити його? Однак якщо Бог мене тут поставив, то я повинен нести відповідальність за овечок, піклуватися, доглядати, вчасно давати поживу. Я не можу дозволити собі залишати отару.

– Ти граєш на баяні, гітарі, гарно співаєш. Це твій талант від Бога?

– Я навчався в музичній школі по класу «Баян». Музика від самого дитинства в моєму серці, вже змалку співав. Таким чином Бог готував мене до майбутнього служіння Йому. Це значно допомагає в проведенні євангелізацій, бо захоплює людей. До речі, моя дружина покаялася, почувши спів у церкві.

Музика – це мова душі, яка може лікувати, або ж руйнувати. Тому ми повинні бути дуже обережними щодо вибору музики в церкві.

– То яка музика повинна бути в церкві?

– Ми не повинні бути максимально наближеними до світу, щоб світ знайшов в церкві те, що може його приваблювати. Ми можемо приваблювати тільки славою Ісуса Христа! У світі є агресивна музика, зокрема стиль «важкий рок» чи тому подібна. Скажу так: якщо ти прийшов до церкви з головним болем  і він зник,  це добре, а коли навпаки після перебування в церкві стала боліти голова від музики, то це певна ознака, що така музика руйнує. Я вчу, що музика в церкві повинна слугувати фоном для співу, підкреслювати його красу, а не навпаки.

– І ще одне питання: чи доцільно в церквах провадити служіння з роздачею продуктових пакетів?

«Диканька – моя доля по життю і служінню» – пастор Василь  Медвідь

– Я не маю однозначної відповіді. Ми також роздавали в церкві продукти тривалий час. Однак тут виходить, що ми запрошуємо людей не до Бога, а по продукти та попутно розповідаємо Євангеліє. І виходить так, що люди охоче приходять до церкви не тому, що їм Бог цікавий, а тому, що вони хочуть у нас взяти продукти. Чи не здешевлюємо ми цим самим силу Бога?

– Те ж Христос сказав людям, які знайшли Його з причини того, що їли хліб і наситилися?

– Не знайшли. При першій спокусі вони всі посипалися. І Христос не похвалив їх за це, Він одразу сказав головне: «Пильнуйте не про поживу, що гине, але про поживу, що зостається на вічне життя» (Ів. 6:27). Він сказав, що це проблема: «Ви не Мене шукаєте, а мого». Шукати варто обличчя Господнього, а не Його руки.

З цією роздачею продуктів виникла така собі ейфорія, пройшло пів року, кличеш людей до Бога, а належного покаяння нема. Це не є пробудження, побудоване на продуктових пакетах. Коли буде пробудження від Духа Святого, то навіть коли Церква буде переслідувана, а люди будуть іти до Христа. Тому що там буде Бог, і люди Його побачать. А Бог приваблює людей більше, ніж «гуманітарка». А нині: хто що має, те й дає. Тому мені цінні ті люди, які, знаючи, що їм не буде ніякої матеріальної допомоги, не тільки приходять до церкви, а й самі намагаються служити іншим. Люди, які шукають Бога, а не те, що від Бога. Вони цінні для Бога і для нас.

Розмовляв Геннадій Андросов. 

Источник

Leave A Reply

Your email address will not be published.